Інститут народознавства НАН України

Відділ Соціальної Антропології

Лютий 23rd, 2017

Методологічні виклики у студіях пам’яті: на прикладі вивчення політики пам’яті щодо ОУН та УПА в Україні

MS 23.02.2017 _ 1

23 лютого 2017 р. відбувся Методологічний семінар Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України на тему: «Методологічні виклики у студіях пам’яті: на прикладі вивчення політики пам’яті щодо ОУН та УПА в Україні», за участі Юлії Юрчук, докторки наук з історії, дослідниці в Університеті Сьодерторн (Стокгольм, Швеція).

Юлія Юрчук представила частину результатів свого дисертаційного дослідження (Ph.D), що стосується містечкової (локальної) пам’яті про Організацію українських націоналістів (ОУН) і Українську повстанську армію (УПА) на Рівненщині, а також про офіційну урядову політику пам’яті щодо цих організацій.
Насамперед, у своїй доповіді дослідниця визначила поняття, основні підходи та критику студій пам’яті (memory studies). Зауважила на тому, як можна розглядати пам’ятники для вивчення пам’яті, як застосовувати наративний аналіз у вивченні пам’яті, визначила основні підходи у вивченні візуальних матеріалів та рецепції пам’яті.

Поняття «пам’ять»

Дослідниця послуговувалася двома трактуваннями поняття «пам’ять»:

- пам’ять у розумінні культурної пам’яті, яка проявляється у «взаємовідносинах минулого і теперішнього в соціокультурному контексті» (Astrid Erll). Саме контекст і культурні традиції, які спільнота практикує є найважливішими для авторки, оскільки вони впливають на формування пам’яті.

- Пам’ять як «збірне поняття, що означає знання, яке спрямовує поведінку і досвід в інтерактивних рамках суспільства і яке передається через покоління у повторюваних суспільних практиках» (Jan Assmann). Тобто за цим визначенням, пам’ять не є сталою, вона перебуває у постійному процесі оновлення, чи переробки.

Під «політикою пам’яті» авторка розуміє стратегічні плани і програми дій, які розробляють і впроваджують різні політичні чи громадські діячі на загальнодержавному чи місцевому рівнях. У цьому співвідношенні важливим також є поняття «робота пам’яті» (memory work) – практики і дискурси, які використовують у плануванні, обговоренні та реалізації певного способу пам`ятання.

Різниця між «політикою пам’яті» і «роботою пам’яті» полягає в тому, що остання може бути несвідомою, на відміну від «політики пам’яті», яка завжди продумана і цілеспрямовано впроваджується. Характерним прикладом «роботи пам’яті» є те, що деякі особи можуть брати участь в ритуалах, не зовсім добре розуміючи та не осмислюючи їх сутності, трактуючи дійство по своєму, покладаючись на свої знання та поінформованість. Тому потрібно розрізняти продукування пам’яті й те, що з нею відбувається на місцевому рівні, як її сприймають і ритуалізовують у локальних громадах.

MS 23.02.2017 _ 2

 

Основні підходи до вивчення та критики пам’яті

«Пам’ять» можна вивчати, застосовуючи різні підходи:
- вивчення офіційної урядової політики пам’яті;
- вивчення наративів окремих локальних спільнот: 1) проводячи усноісторичні дослідження серед тих осіб, які мали безпосередній стосунок до подій минулого; 2) опитуючи тих осіб, що не мали стосунку до подій, які вивчають дослідники, проте їм відомо про них з популярної культури (художніх чи документальних фільмів, літератури, преси тощо), яка вплинула на формування їхнього знання про ці події;
- вивчення практик «роботи пам’яті»: паломництво, пошуки та перепоховання останків загиблих вояків, культурні практики (формування відповідної «пам’яті» через музейні виставки, мистецтво, літературу);
- вивчення пам’ятників.

«Критика пам’яті» полягає в тому, що більшість проведених досліджень у цій сфері стосуються вивчення офіційної урядової політики пам’яті і практик, пов’язаних з нею. Однак, маловивченим залишається рецепція – сприйняття і трактування / інтерпретація, – політики пам’яті на місцях, тобто у невеликих локальних спільнотах. Це важливо насамперед тому, що побутує помилкове уявлення, що на індивідуальному чи локальному рівнях однаково розуміють смисли політики пам’яті, які вклали в неї її розробники. Зазвичай, реципієнти по своєму інтерпретують отримані «межеджі».

У пояснені цього явища Юлія Юрчук послуговується трактуванням Вульфа Канштайнера, який вважав, що концептуалізація колективної пам’яті є результатом взаємодії трьох типів історичних факторів: інтелектуальних і культурних традицій, які задають форму пам’яті; діячів, які вибірково переробляють та маніпулюють цими традиціями; отримувачів пам’яті (memory consumers), які використовують, ігнорують, або трансформують ці артефакти залежно від своїх інтересів.

MS 23.02.2017 _ 3

 

Емпіричне дослідження

З названих підходів до вивчення пам’яті, Ю. Юрчук обрала вивчення пам’ятників. Емпіричні дані для свого дослідження вона зібрала вивчаючи сприйняття людьми пам’ятника Климу Савуру (справжнє ім’я – Дмитро Клячківський), члену Проводу ОУН й командиру УПА-Північ на Волині та меморіального комплексу в селі Гурби, де наприкінці квітня 1944 р. відбувся бій між військами НКВС СРСР та частинами УПА. Саме ці два комеморативні об’єкти були для дослідниці відправними пунктами для вивчення пам’яті про ОУН і УПА, які вона означує як симптоми і каталізатори пам’яті, що викликають дискусії, переосмислення та запускають «роботу пам’яті». Цей суспільний діагноз підтверджує й те, що на Рівненщині з 1991 р., тобто з часу набуття Україною незалежності, більшість нових пам’ятників, які відкрила місцева громада, присвячені діячам чи дійствам, пов’язаним з ОУН і УПА. Це свідчить про важливість цієї теми для соціуму чи активних зацікавлених діячів, які до нього належать.

Який же матеріал для аналізу можна отримати з дослідження пам’ятників?

Суспільні практики свідчать, що біля них відбувається багато різних подій, які можуть викликати дослідницький інтерес, надаючи інформативний матеріал для інтерпретацій. Найчастіше – це церемонії під час відкриття пам’ятника й періодичні ритуали біля нього, на яких можна провести опитування учасників заходу та зафіксувати промови провідників дійства. Важливими для дослідження є протоколи засідання місцевої Ради, яка прийняла рішення про відкриття пам’ятника, відведення землі під його спорудження та проектування. У них зафіксовані виступи, обговорення та дискусії, що стосуються пам’яті. Важливою також є топографічна матриця пам’ятника – місцевість, яка як текст розповідає певну історію. Те, що знаходиться біля нього часто має важливе символічне значення. Тому потрібно дізнатися, чому саме це місце було обрано під пам’ятник. Для розуміння символіки пам’ятника варто взяти інтерв’ю в його архітектора та самостійно інтерпретувати матеріальне та візуальне втілення пам’ятника. Натомість, для того, щоб довідатися, як люди сприймають пам’ятник, варто поспостерігати за тими, хто проходить повз нього. Подивитися, яку реакцію він у них викликає. Інтерв’ювання перехожих інформує дослідника про рецепцію пам’ятника, їхнє сприйнята та розуміння його «послання».

У дослідженні Юлія Юрчук використала два методи – наративний аналіз та інтерпретативну антропологію. Дослідниця сприймала вивчені тексти як сукупність наративів, які розповідають якусь історію, що дозволило їй визначити головних мовців та їхнє розуміння, ким були ОУН і УПА. Глибинний аналіз текстів дозволив прослідкувати способи формування смислів, т.зв. «граматик пам’яті» – усталених наративів, які постійно повторюються, встановити їхню закономірну регулярність та простежити, як і в що вони трансформуються згодом.

Те, що історія ОУН і УПА є в центрі політики пам’яті, на думку Ю. Юрчук, свідчить про те, що вона функціонує як «вибрана травма». Це поняття впровадив у науковий дискурс психіатр Вамік Волкан, який стверджував, що «вибрана травма пов’язана з неможливістю попереднього покоління оплакувати втрати… вона вказує на те, що великій групі не вдалося опрацювати приниження і рани, завдані іншою великою групою». Як наслідок, така політика пам’яті є захисним механізмом, який працює зі страхом, що Україна може втратити незалежність. Водночас, пропагування героїчної пам’яті про ОУН і УПА сприймають як встановлення історичної справедливості та гарантії збереження незалежності.

Елементом, який символізує жертовність чину діячів ОУН і УПА є те, що на більшості пам’ятників чи меморіальних комплексів присутня релігійна символіка. Власне, у таких випадках пам’ять про УПА нагадує агіографію чи мартиролог, а ритуальні практики релігійного характеру, під час пам’ятних дат, підсилюють таке сприйняття, створюють враження священного простору.

Опитування біля пам’ятника Климу Савуру в Рівному, проведене у 2011 р., показало, що люди загалом погано знають історію, зокрема, й історію ОУН та УПА. Майже ніхто не знав, хто такий Клим Савур. Більшість опитаний відповіли, що оскільки це новий пам’ятник, то він вшановує того, хто боровся за незалежність України. Лише 3,8% опитаних знали, що пам’ятник встановлений Климу Савуру. Дослідження також засвідчило, що люди часто поєднують різні види «пам’ятей». Наприклад, вояків УПА ідентифікують як борців за незалежність України, а червоноармійців – як визволителів від нацистської окупації. Крім того, Ю. Юрчук зауважила, що інформанти здебільшого не пов’язували УПА з війною, а з Голодомором.

Загалом, на рівні рецепції, вони не пов’язують пам’ятники з різними політиками пам’яті, політичними стратегіями, з тим, що відбувається у «сфері пам’ятання». Опитувані їх сприймають з жертовного й героїчного погляду і вважають, що їх потрібно пам’ятати.

MS 23.02.2017 _ 4

 

Обговорення

Данило Судин, науковий співробітник Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, поцікавився, як було організоване дослідження: як і коли проводили опитування, який був метод вибірки? Дослідниця відповіла, що опитування провела 15-16 жовтня, одразу на наступний день після святкування Покрови й Дня УПА, очікуючи, що в людей буде «свіжа» пам’ять про них після багатьох згадувань у ЗМІ. Натомість, опитувані про це майже не рефлектували. Загалом опитала 52 особи, вибірковим методом. Данило Судин, запитав також, які церкви підтримували / ють політику пам’яті щодо ОУН та УПА і чи вона не є для них ресурсом в конкуренції між собою? Тобто, чи не інструменталізують вони «пам’ять» у власних інтересах? На що доповідачка відповіла, що в основному це Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква Київського Патріархату, які на місцях часто більш лояльні до своїх парафій, а не до церковної політики, яку провадить керівництво церкви на офіційному рівні. Наприклад, у селах Рівненщини траплялися випадки коли священик Української Православної Церкви Московського Патріархату освячував пам’ятник УПА. Здебільшого, це траплялося тому, що в тих населених пунктах не було інших конфесій.

Світлана Одинець, молодша наукова співробітниця Відділу соціальної антропології, запитала, чи інтерв’ювала дослідниця тодішніх керівників міських / обласних рад та адміністрації, оскільки в молоді роки вони належали до компартії чи комсомолу, не маючи жодного стосунку до вивчення історії ОУН і УПА. Лише після того, як стали політиками в незалежній Україні, вони почали активно пропагувати пам’ять про ці організації, що суперечить їх раннім ідеологічним спрямуванням. Як можна пояснити їхню поведінку? Ю. Юрчук відповіла, що їх не вдалося поспілкуватися з мером Рівного та керівниками області. Однак, аналіз ситуації показав, що ініціативи вшанування пам’яті про ОУН і УПА виходили від місцевих осередків партій національно-демократичного спрямування, які мали більшість в органах місцевого самоврядування, а також від товариства «Просвіта». Керівники міста і області їм не перешкоджали у цій справі.

Оксана Годованська, старша наукова співробітниця Відділу соціальної антропології, запитала, як зображені в пам’ятниках мотиви жертовності і героїзму, чи вони розділені, чи поєднані? На що Ю. Юрчук відповіла, що здебільшого вони обоє присутні на одному пам’ятнику, взаємодоповнюючи один одного.

Микола Балагутрак, старший науковий співробітник Відділу етнології сучасності ІН НАН України, запитав, чи пам’ятник (у цьому випадку Климу Савуру) виступає як активний маркер ідентичності, тобто навіює людям певні спогади, або інформацію, чи він «пасивний спостерігач» по відношенню до тих, хто проходить повз нього? Доповідачка зауважила, що більшість опитаних не помічали цей пам’ятник й задумалися про нього лише тоді, коли стали учасниками опитування.

Христина Рутар, аспірантка Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України запитала, чи відомі дослідниці пам’ятники, які вшановують тих, хто підтримував і всяко допомагав УПА, не беручи в руки зброю безпосередньо. Перш за все йдеться про селян. Ю. Юрчук відповіла, що їй не відомі такі пам’ятники в Україні. Х. Рутар також поцікавилася досвідом європейських країн в аспекті героїзації військових. Доповідачка відповіла, що, наприклад, після Першої світової війни у Великобританії активно вшановували героїв, загиблих у ній. Ці пам’ятники й досі збереглися. Проте, починаючи з 1970-х рр. у Західній Європі відбувся процес демілітаризації пам’яті й зараз, відповідно, немає героїчного наратив про війну. Форми «пам’ятання» у цих країнах здебільшого об’єднанні навколо Голокосту.

Загальнотематичні ремарки про історії ОУП і УПА та політику пам’яті щодо них в українському та європейському контексті висловили Ігор Марков, завідуючий Відділу соціальної антропології та Євген Луньо, науковий співробітник Відділу фольклористики ІН НАН України.

огляд та фото-/ відеоматеріали підготував Петро Чорній

Напишіть відгук