Інститут народознавства НАН України

Відділ Соціальної Антропології

Листопад 26th, 2015

Потенціал візуальної антропології: аматорські фотографії в антропологічній перспективі

metod_seminar-26-11-2

Потенціал візуальної антропології: аматорські фотографії в антропологічній перспективі

26 листопада 2015 р. відбувся черговий Методологічний семінар Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України на тему “Потенціал візуальної антропології: аматорські фотографії в антропологічній перспективі” за участю Олександра Прігаріна – доктора історичних наук, доцента кафедри археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова та Вікторії Дмитрюк – аспірантки історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова. Модератором заходу був Ігор Марков – к.іст.н., завідувач Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України.

Дослідники презентували свою доповідь у двох перспективах: теоретико-методологічній та емпіричній.

На початку семінару Олександр Прігарін розповів про причини виникнення візуальної антропології як методологічного напряму в антропологічних дослідженнях. Зокрема, пояснивши, що він сформувався в результаті рефлексії низки дослідників над тим, що наратологічна етнологія не дозволяє розвивати її евристично-гносеологічний потенціал, і що саме криза в етнології спонукала до пошуку нових джерел та нових методів дослідження. Одним з них став саме напрям візуальної антропології, а новим джерелом чи методом дослідження (в залежності від дослідницьких завдань та контексту) є сімейні аматорські фотографії, які має кожна родина в своєму домашньому архіві.

Зауважмо, що мова йде про фотографію як побутове явище, тобто елемент культури, а не про етнографічну фотографію як жанр діяльності професійного етнолога / антрополога. Таке розмежування спонукало вчених прослідкувати як змінювалися фотографії впродовж останніх 20 років в індивідуальних практиках. Результатом стало спостереження: якщо раніше дослідники фотографували елементи культури, то зараз вони фотографують себе в культурному контексті – творячи т. зв. selfie в етнографічному інтер’єрі.

Іншим важливим дослідницьким завданням було зрозуміти чи фотографії можуть бути джерелом для вивчення етнічності тих, хто на них зображений. У доповіді йшлося про фотографії людей з Одещини, які дослідники зібрали під час вивчення мікросоціальних середовищ українців, росіян-старообрядців, греків, поляків, болгар, гагаузів, молдаван тощо, що проживали / -ють у сільській місцевості та в містах. Деякі особи на фото, зроблених здебільшого в першій половині ХХ ст., були доволі емансиповані, інші – творили міжетнічні сім’ї, чи колективні фотографії осіб, що походили з сіл, де мешкали різні етнічні групи (наприклад, болгари, гагаузи, албанці тощо). Їхній аналіз показав, що вивчення таких фотографій за площею та композиційністю без врахування контексту не дозволяє визначити етнічність зображених суб’єктів, оскільки вона на них проглядається дуже складно, найчастіше через різноманітні “культурні коди”.

Опираючись на результати власних досліджень, вчені сформували три головні, найбільш важливі на їхню думку, наукові проблеми (напрями), які пов’язані з фотографією в етнографії, зокрема, з теоретично-методичними підходами до її вивчення

По-перше, йдеться про роль фотографії в народних культурах, її функціональне значення, яке полягає передусім у фіксації певних ритуальних події та формування ставлення до них. Тобто фотографія стає реалією та явищем культури, особливо в контексті існування соціальних середовищ та особливих моментів їхнього буття, які стимулювали виникнення й розвиток окремих композиційно-жанрових варіантів фотографій, що, своєю чергою, представляли онтологічні властивості фотореальності.

Другою проблемою є значення фотографії як специфічного типу історико-етнографічного джерела візуального різновиду. Вона виникла через те, що етнографії, як джерелознавчій дисципліні, бракує джерелознавчих розробок. Натомість фотографія збільшує її евристичний потенціал (хто/що і коли зображено) та можливості верифікації структури даних (в якому контексті зроблена фотографія), які закладені у візуальних образах, зосередившись, при цьому, на епістемологічних якостях фотографії.

Третій напрям передбачає сприйняття фотографії як прийому дослідницьких стратегій. Тобто фотографію водночас можна вважати одним із типів джерел, які збирає та створює вчений, а також методом під час польових етнографічних практик, що свідчить про її гносеологічну інструментальність.

metod_seminar-26-11-3

Напрацювання у цих дослідницьких напрямках дозволило вченим розробити хронологічну періодизацію, яка відповідає створенню та існуванню фотографій в звичайних ситуаціях:

  1. Традиційний період(кін. ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.) – побутує студійний формат портретного жанру (приватного, групового, родинного), а також акцентування на знакових моментах життя (проводи до армії, весілля, похорони). Фотографії у цей час робили переважно професіонали, а не аматори, які походили здебільшого з мистецьких середовищ, насамперед художники. Саме вони формували основні жанри тогочасного фотографування, які були пов’язані в основному з технікою зйомки.
  2. Модерний період (40-90-ті роки ХХ ст.) – етап “фотолітописів” – сімейних альбомів та різного роду фотоколажів, – з додаванням репортажної зйомки важливих родинно-публічних подій, в яких приймала участь людина; посилення тенденції композиційної диференціації: окремі ситуації, спеціальні формати (дошки пошани, “дембельські”, весільні, дитячі альбоми тощо).
  3. Сучасний період(поч. ХХІ ст.) – ера “постфотографії”, яку спричинила цифрова революція і для якої характерна персональна реапропріація [Реапропріація (у соціології та антропології) – культурний процес, в ході якого певна соціальна група використовує для самопозначення в позитивному контексті слово чи термін, який раніше до неї застосовували в образливій чи принизливій конотації] просторового бріколажу, призвела до виникнення унікальних персональних траєкторій та використання широкого діапазону засобів репрезентації (спеціалізовані портфоліо, цифрові соціальні мережі тощо), в яких і завдяки яким культура сама про себе розповідає через фотографії, що важливі для т. зв. “соціальної археографії”, яка займається виявленням і опрацюванням джерел, безпосередньо породжених соціальним середовищем. У цьому випадку також важлива фіксація фотоспадщини в середовищі культури за допомогою накопичення автоусвідомлень, вражень та внутрішніх поглядів її носіїв. Тобто дослідникові потрібно звертати увагу не лише на те, що зображено на фото, але й на те, як і що про нього розповідають, оскільки про ті чи інші композиції склалися певні ритуалізовані формули. Наприклад, про фотографії, на яких відображені поховальні мотиви, незалежно від культури, здебільшого розповідають однаковими вербально-смисловими конструкціями. У таких випадках дослідник, навіть якщо йому не відомо хто зображений на фотографії, достатньо часто може ідентифікувати композиційні сюжети.

Важливою складовою візуальної антропології є структура інформації, яка, з одного боку, є в етнографічному факті, а з іншого – у фотофакті. Під етнографічним фактом дослідники розуміють сукупність трьох складових: контекст культури, моделювання(опис, фіксування) джерела та антропологічні категорії, в яких дослідник фіксує джерело, на що, зокрема, впливає його професійна зацікавленість. Останні, науковці здебільшого розробили в процесі формування етнографічних програм, які водночас започаткували існування етнології чи антропології як наукової дисципліни.

До інформаційної структури фотофакту належать: наявність / відсутність світла, композиційні структури та цілісні образи, які фотографія відображає. Уся площа фотографій сприймається як інформаційний ресурс, одним із яких є написи, які дослідники типологізують за жанрами, вважаючи їх важливим документальним типом джерел. Таким чином, використання спеціалізованих етнографічних (тобто таких, які зробили професіонали під час польових досліджень) та аматорських фотографій дозволяють відтворити / реконструювати майже будь-які соціальні практики й елементи культурно-побутових традицій.

Говорячи про власний досвід польової роботи з візуальними матеріалами, Олександр Прігарін розповів, що гармонійне входження антрополога в будь-яке соціальне середовище забезпечує сімейний фотоальбом. Він є одним з найбільш ефективних способів побудови комунікації між дослідником та респондентом, оскільки в такий спосіб антрополога допускають до родинної пам’яті. Розмова тоді, як правило, є щирою та відкритою. З іншого боку, сімейні альбоми виступають як структурований тип запитальника, який структурувало саме життя (індивідуальна біографія), а не дослідник.

Фотографії в альбомах, незалежно від оформлення, як правило, складені в хронологічному порядку. Під час роботи з ними дослідники використовують різні способи відбору: за часом виникнення (спершу звертають увагу на давніші, або на ті, що відносяться до конкретного історичного часу, який цікавить вченого), композиційні та повне опрацювання фотографій, включно з сучасними. Таким чином, 30–40 сімейних фотоальбомів в одному населеному пункті за своєю інформативністю є унікальним багатогранним джерелом до вивчення мікроісторії (родинної історії), локальної антропології, побутової реконструкції тощо.

Вікторія Дмитрюк у своїй доповіді зосередилася на фотографії як явищі культури, розповівши про дослідження особливостей створення й функціонування фотографій та на практиках фотографування як побутового явища в культурі.

Дослідниця зауважила, що в ХХ й ХХІ ст. можна виділити два етапи розвитку фотографії: т. зв. візуальний перехід та цифрова революція. Перший етап спровокував перехід від вербального способу передачі інформації в засобах масової комунікації до візуальних образів. Оцінка і сприйняття світу у цей час змінилася через те, що людина почала сприймати навколишнє середовище не лише власними очима, а й за допомогою технічних засобів. Згодом, після цифрової революції, візуальна культура стала важливою частиною буденного життя людей, його повсякденністю.

metod_seminar-26-11-4

Важливе значення в процесі вивчення візуальних образів має розуміння функцій аматорських фотографій в житті різних соціокультурних спільнот. Дослідники виділяють такі з них:

  • Соціальна – виконує роль згуртування сім’ї, зберігання родинної пам’яті та конструювання сімейної ідентичності.
  • Інформаційна – збереження інформації, інформування про важливі сімейні події між різними членами родини.
  • Комунікативна – демонстрація та інтерпретація фотознімків членам сім’ї та друзям.

Попри всі перелічені вище прогресивні властивості візуальної антропології, Вікторія Дмитрюк наголосила й на неоднозначності фотографій, оскільки, на її думку, вони не володіють єдиним набором смислів і не можуть відображати об’єктивну реальність. Фотографії завжди передають суб’єктивне уявлення фотографа про світ, того, кого фотографують чи особи, яка розглядає фото, відповідно, інтерпретує його через призму індивідуального (унікального) сприйняття.

Доповіді дослідників викликали жваве обговорення, зокрема низку запитань та коментарів.

metod_seminar-26-11-5

Насамперед, Ігор Марков ствердив, що з доповіді можна прослідкувати чітку різницю соціальних функцій фотографії, які відрізняють різні епохи. Якщо функція перших фотографій полягала у фіксації моменту, збереженні пам’яті (перш за все родинної) та у відображенні епохи і людини в ній (не дарма в той час позували), то в теперішній час, після цифрової революції, – це відображення щоденності / повсякденності у соціальних відносинах та комунікаціях. Ця динамічна компонента спілкування, яка передається фотографією, змінює її сприйняття людиною, в якої малоймовірно через 15-20 років виникне бажання переглядати всі свої фоторяди, які вона створила, бо на це, мабуть, не буде ані сил, ані часу і навіть пам’яті.

Щоб спрямувати дискусію у певному напрямку, Модератор також задав риторичне питання учасника семінару: якщо функція сучасних фотографій – це образ як комунікація і чинник комунікації, тоді яке майбутнє візуальних технологій, яка буде їхня соціальна функція і як їх можна буде використовувати в антропологічних дослідженнях?!

Частина питань учасників семінару стосувалися: практик фотографування поховальної обрядовості (в минулому і тепер); трансформації символічної влади фотографа над тим, кого він знимкує й загалом сприйняття фотографа в різні історичні епохи існування культури фотографування; приватності та етичного поводження / використання фотографій.

Ганна Заремба-Косович, молодша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, запитала, як вплине на вивчення повсякдення збільшення аматорських фотографій (до чого призвела цифрова революція), автори яких свідомо подають у публічний простір (переважно у соціальні мережі) лише найпозитивніші аспекти свого життя, формуючи, таким чином, т. зв. фрагментарне повсякдення?

Олександр Прігарін зауважив, що репрезентація повсякдення завжди проходитиме через певний фільтр, що спостерігається також під час вивчення традиційного суспільства. Зараз, насправді, важливо, щоб кожна культура через фотографії сама про себе говорила.

Оксана Кісь, к.іст.н., докторантка Інституту народознавства НАН України, висловила міркування, що аматорське фотографування намагається конструювати фотографію в такий спосіб, щоб показати дійсність якнайкраще, додаючи до неї, навіть, яку-небудь мрію чи прагнення. Натомість неприємні / не привабливі моменти залишають за кадром. Тому зрозуміло, що вивчаючи повсякденність за допомогою таких фотографії, велику його частину ми не побачимо, не зможемо реконструювати. Для антрополога має бути зрозуміло, що це дуже селективний, вузький кут зору на повсякдення, навіть якщо це аматорське, не постановочне, фото.

metod_seminar-26-11-6

Іншим важливим моментом – є селективність фотоальбомів, коли через певні життєві обставини людей “виключали” з них. Наприклад, членів політично-репресованих родин чи ті події, які родина вважає ганебними, тому їх виключають з сімейного наративу. Фотоальбом, у таких випадках, зазнає певної родинної самоцензури, певного конструювання наративу, який далеко не відображає всі елементи сімейної історії. Звідси, постає питання: що є соціально-прийнятною нормою, а що лишається поза нею?! Зараз ми бачимо руйнування меж цих норм, коли люди фотографують майже все, що їх оточує, не переймаючись тим, наскільки це добре чи погано. Саме ця лібералізація фотографування, як зауважила Оксана Кісь, дає антропологам значно багатший матеріал для аналізу, бо він менш цензурований чи селективний.

Світлана Одинець, молодша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, звернула увагу, що коли ми, дослідники, говоримо про стосунок феноменологічного типу – взаємостосунки дослідника і фотографії, – фотографія не розглядається лише як предмет вивчення, але й як об’єкт, який впливає на дослідника, а він, своєю чергою, впливає на її інтерпретацію. Головним у цьому взаємозв’язку є те, наскільки дослідник “відчитує” ті смисли, які “закладені” у фотографії. Дослідниця також поцікавилася чи колеги, які виголосили доповідь, випрацьовували способи і методи роботи з фотографією, зокрема, її інтерпретацією.

Олександр Прігарін відповів, що вони намагаються це робити – верифікувати фотографію як феномен, історичний контекст, в якому вона була зроблена, а також прослідкувати етнічні мотиви, якщо такі на ній зображені. Останнє завдання, однак, вдається найважче.

Оксана Годованська, к.іст.н., старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, поцікавилася чи дослідники вивчають магічні дії з фотографією. На що Вікторія Дмитрок підтвердила, що лише в тих випадках, коли на фото зображені ікони і їх, власне, люди використовували у сакральних практиках.

Олександр Маханець, архівіст-історик, асистент проекту “Міський медіа-архів” у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, запитав: чи траплялася вченим можливість працювати з фотонегативами, знайденими під час експедицій; як в польових умовах вони працюють з оцифруванням фотографій; як їх аналізують та архівують, а також: чи планують оприлюднювати свої фотоколекції для використання іншими дослідниками чи зацікавленими.

Олександр Прігарін відповів, що за всі роки йому лише раз випала нагода попрацювати з фотонегативами. Він також пояснив, що вони мають ідею оцифрувати і надати он-лайн доступу до свого фотоархіву, але це лише, наразі, загальне бачення того, як би це можна було зробити, однак, поки, не існує ресурсних можливостей її втілити.

Підсумовуючи семінар, Ігор Марков висловився, що його, як антрополога, найбільше цікавить як змінюватиметься функція фотографії в соціодинаміці відносин, оскільки вже тепер вони виконують роль образів поточного спілкування, будучи, свого роду, метафорами в розмові, які відчужуються від того, хто їх творить і не належать одній конкретній людині. З цього постають питання: як розвиватимуться технології візуалізації образотворення у поточному спілкуванні? І як технології міжперсонального спілкування змінюватимуть людину? Можливо, як припустив Модератор, у майбутньому вони не будуть називатися комунікаціями, бо цей термін, яким ми позначаємо спілкування, теж є певний вираженням сучасної епохи.

Огляд підготував Петро Чорній
Фото Петра Чорнія

Відеоматеріали семінару можна переглянути тут.

Аудіоматеріали семінару можна переглянути тут.

Напишіть відгук