Інститут народознавства НАН України

Відділ Соціальної Антропології

Вересень 30th, 2015

Роль усної історії в розв’язанні проблем міжнаціональних відносин

photo1 (1)

У межах щомісячного методологічного семінару Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України 30 вересня 2015 року відбулася дискусія на тему: “Роль усної історії в розв’язанні проблем міжнаціональних відносин”. Основними учасницями дискусії були Александра Зіньчук– авторка та організаторка проектів Поєднання через важку пам’ять», проведених на територіях Волині, Східної Галичини і Тернопільщини, докторантка Університету Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща) та Оксана Кісь – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, докторантка Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації дослідників жіночої історії. Модераторкою семінару була Ганна Заремба-Косович, молодша наукова співробітниця Відділу.

photo2Зокрема, Александра Зіньчук звернула увагу на три етапи польсько-українського проекту “Поєднання через важку пам’ять. Східна Галичина”, що розпочався з 2012 року і проводився на Волині та Східній Галичині, а тепер триває в Польщі та на Тернопільщині. Основна мета проекту полягає у дистанціюванні від політизованих польсько-українських стереотипів та упереджень, що криються у проблематичному минулому двох народів, та спробі їх подолання з допомогою усних розповідей живих свідків історії. Одночасно проект є спільним “місцем (між)поколіннєвої зустрічі/діалогу“, коли молоде покоління українців і поляків разом записують розповіді про важку історію від безпосередніх свідків Другої світової війни і польсько-українського протистояння. Основним завдання спільно здійснених експедицій був пошук і виявлення “іншої” сторони польсько-українського співіснування, а саме прикладів з життя поляків та українців про взаємну допомогу, взаємний порятунок у ті важкі воєнні часи, особливо у 1943-44 роках. Як виявилося, прикладів (не)звичайного героїзму людей, що наражали своє життя на небезпеку рятуючи тих, хто ходив до костелу чи навпаки до церкви, хто говорив польською чи українською мовами, було багато. Однак вирахувати точну кількість таких випадків не виглядає можливим.

На основі зібраного усноісторичного матеріалу творяться міждисциплінарні публікації, науково-популярні фільми, креативні інсталяції, провадиться фейсбук–сторінка “Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943′ projekt”, а тепер триває підготовка до виставки, що буде представлена польській та українській громадськості.

photo3 У своєму виступі Оксана Кісь закцентувала увагу на використанні методу усної історії для роботи з історичною травмою і травматичними спогадами цілих спільнот пам’яті, груп людей, які мали подібний історичний досвід, що протягом тривалого часу був замовчаний та витіснений. На думку дослідниці, в українському суспільстві тривалий час розвивалася хвороба “браку пам’яті”. “Нестача памʼяті” тривалий час існувала в Україні одночасно у формі пасивного та активного забування : з одного боку, учасники свідки і жертви подій спонтанно забували болісне пережите, прагнучи вберегти від нього своїх нащадків; з іншого –політика пам’яті в радянській державі була направлена на те, щоб цілеспрямовано стирати незручні спогади, знівелювати травматичний індивідуальний досвід мільйонів людей.

Дослідниця відзначила, що у психотерапії добре відомими є практики вивільнення від обтяжливого травматичного досвіду через його проговорення. Але не в кожному суспільстві є умови і готовність слухати про цей досвід, чути і знати його. Достатньо часто суспільства відсторонюються від минулих трагедій, не бажаючи переносити давні проблеми у сьогодення і поновлювати дискусію про травматичне минуле. Однак без такої артикуляції та вербалізації пережитого неможливо залишити минуле позаду і рухатися далі. І саме в цьому сенсі усна історія є інструментом і засобом, за допомогою якого люди, які мають травматичний досвід (спогади), зможуть його вербалізувати, артикулювати, в безпечний і ефективний спосіб пригадати, таким чином, вивільнившись від своїх травматичних спогадів, створити відносно цілісний біографічний наратив для себе самих.

photo7Також Оксана Кісь наголосила на складності і відповідальності роботи дослідника/ці та й в цілому їх ролі й відповідальності у складному процесі промовляння, приговорювання травми. З іншого боку, це також питання високої і постійної саморефлексивності, спостереження за собою, з тим як дослідник/ця впливає на процес, і як процес впливає на неї/нього, чому і як відбувається така взаємодія. Одночасно це вимагає високих моральних якостей, оскільки йдеться про дуже делікатний емоційний психологічний процес, в якому важливо мати почуття такту, емпатію, бути толерантним і чуйним до людини, не залежно від того, з чийого боку вона була – кривдників чи скривджених, або ж взагалі – відсторонено спостерігала за ситуацією.

photo4На різних рівнях роботи усного історика є свої потенційно позитивні ефекти, а також пастки і ризики, які повинен усвідомлювати кожен, хто працює з людьми з травматичним минулим. Йдеться про три рівні методології роботи: перший рівень — це дизайн усноісторичного проекту; другий рівень — безпосередня робота з оповідачем/кою під час інтервʼю; і третій — рівень інтерпретації та репрезентації усноісторичного матеріалу. Усна історія є тим методом, за допомогою якого драматичне, політизоване й інструменталізоване минуле заземлюється і набуває “людського обличчя”, стає зрозумілим і гуманізується.

Після доповідей учасниць дискусії аудиторія мала змогу переглянути уривки із фільму “Trudne pamięci”, створеного на основі матеріалів, зібраних в усноісторичному проекті.

photo5photo6Доповіді учасниць викликали низку запитань та коментарів. Зокрема, участь у розмові взяли Ірина Склокіна — дослідниця Центру міської історії, Роман Кісь — історик, етнолог, філософ Відділу соціальної антропології, Олександр Павлось — викладач Львівського фізико-математичного ліцею, Роман Пастушенко — викладач Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, які спробували зʼясувати суть поєднання і порозуміння, з опертям на реальні факти з людського життя, а не шляхом конструювання позитивного чи комфортного образу минулого. Однією з озвучених тез стала думка про те, що найважливіше, для спільного добросусідського майбутнього, є визнання вини як з польського, так і українського боку, а також робота над компромісним розумінням спільної історії. Дослідники, присутні в аудиторії, поставили питання про межі й баланс між критичністю і розумінням кривдників та жертв у травматичних подіях минулого, наголосили на безперспективності спроб насадження єдиного ґранд–наративу, звернули увагу на необхідність постійного діалогу між людьми різного покоління та різних національних спільнот, зокрема щодо болючих сторінок нашого минулого, висловили поради для вчителів історії у роботі з усноісторичним матеріалами, що стосуються, насамперед, травматичного минулого.

Текст підготувала Оксана Годованська, фото Петра Чорнія.

Відеозапис доповіді та дискусії можна переглянути за цим посиланням.

Напишіть відгук